У наш час природний газ давно став однією з тих основ сучасного міського життя, про які майже не замислюються. Він не формує силуетів міст, як, до прикладу, хмарочоси, і не задає ритму вулиць, як транспорт. Проте саме газ обігріває житлові будинки, лікарні, школи, ресторани й промислові приміщення. Особливо це актуально там, де зима триває не менше ніж пів року, а холод аж ніяк не є абстракцією.
Для такого міста, як Монреаль, питання опалення — це не питання комфорту, а базова умова існування. Температури нижче нуля тут тримаються місяцями, а морозні хвилі регулярно повертають місто до реальності північного клімату. Газ у цій системі — швидкий, відносно дешевий і керований ресурс, який десятиліттями був компромісом між ефективністю та екологією. Про те, як так сталося, що місто масово споживає газ, але ніколи не було його виробником, а також які альтернативи природному газу тут використовують, читайте на montreal-name.com.
Невидима опора сучасного мегаполіса
Задовго до того, як природний газ став джерелом тепла для квартир і офісів, він уже був частиною міського життя, але в зовсім іншій іпостасі. Річ у тім, що в ХІХ столітті Монреаль, як і більшість північноамериканських міст, освітлював свої вулиці газовими ліхтарями. Звичайно, це не був природний газ у сучасному розумінні. Мова йшла про так званий міський газ, який отримували з вугілля.
У ті часи газове освітлення стало для міста символом певної модерності. Воно подовжило активне життя містян після заходу сонця, зробило вулиці безпечнішими, змінило ритм торгівлі й дозвілля. Ліхтарі вздовж головних артерій, площ і портових районів були видимою ознакою того, що Монреаль входить в індустріальну епоху.
Проте цей етап тривав відносно недовго. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть газове освітлення поступово почала витісняти електрика. Вона була яскравішою, стабільнішою та вимагала менш складної інфраструктури обслуговування. Газ зник із ліхтарів, але не з міста.
У ситуації з Монреалем це витіснення не означало поразки газу — радше зміну його ролі. З публічного простору він перемістився всередину будівель: на кухні, у котельні, у промислові цехи. Газ перестав бути символом світла і став інструментом тепла, що в умовах канадського клімату виявилося значно важливішим.
Саме тому можна говорити про певну залежність Монреаля від газу. Хоч місто не видобувало його, але навчилося жити з ним ще тоді, коли він світив, а не грів.
Пошуки, що не стали промисловістю
Упродовж XX століття в околицях Монреаля та в південній частині Квебеку неодноразово проводили геологічні дослідження. Щоправда, результат цих пошуків був стабільним: великих традиційних родовищ природного газу тут немає. Осадові породи регіону не сформували умов для створення масштабних газових басейнів, придатних для промислового видобутку.
Здавалося, питання закрите. Але на початку 2000-х років у нього з’явився несподіваний другий акт. Геологи звернули увагу на сланцеві формації Utica, що простягаються в долині річки Святого Лаврентія. Формально газ там був, хоч і не у вигляді великих підземних «пасток», а розсіяний у щільних сланцевих породах.
Теоретично можна було почати роботи з його видобутку, однак одразу виникли складні запитання. Сланцевий газ не можна видобувати традиційними методами. Він потребує гідророзриву пласта, складних технологій і значних екологічних ризиків. У густонаселеному регіоні, поруч із фермами, водоносними горизонтами та містами, суспільна підтримка таких проєктів виявилася мінімальною.
У результаті Квебек обрав шлях мораторіїв і регуляцій. Газ у надрах залишився, але промисловий видобуток так і не розпочався. Це було не стільки геологічне, скільки політичне й соціальне рішення — відмова від потенційного ресурсу на користь екологічної стабільності.
Спроба іншого шляху: біогаз і «зелений газ»
Але відмова від сланцевого газу не означала відмови від ідеї локального виробництва енергії. У Монреалі та його агломерації почали активно розвивати проєкти з виробництва біогазу — газу, отриманого з органічних відходів, стічних вод і біомаси.
Цей напрям добре вписується в екологічну політику міста. Він зменшує викиди, дає друге життя відходам і дозволяє частково заміщати викопне паливо. Проте масштаб його виробництва залишається обмеженим. Біогаз може перекривати лише невелику частку потреб мегаполіса, і він ніколи не замінить повністю традиційний природний газ.
Таким чином, «зелений газ» у Монреалі — це важливе доповнення, але не фундамент енергетичної системи.
Проте у Квебеку, включно з агломерацією Монреаля, реалізується кілька проєктів, що перетворюють органічні відходи та газ зі сміттєзвалищ на «зелений газ» — відновлюваний природний газ, який можна подавати в мережу й використовувати, так само як звичайний природний. Що цікаво, ці ініціативи з’явилися не як альтернатива імпортному газу, а радше як частина зусиль щодо зниження викидів парникових газів і управління відходами.
Однією з передових технологій є система WAGABOX®, що дає змогу очищати біогаз, який утворюється при розкладанні органіки на звалищах, і перетворювати його на високоякісний газ для мережі. Перша така установка була встановлена на звалищі Saint-Étienne-des-Grès. Вона може виробляти близько 130 ГВт·год енергії щороку. Це приблизний обсяг газу, достатній для опалення майже 8 000 домогосподарств. Вироблений газ відразу подається в розподільчу мережу Énergir.
Цей і кілька схожих проєктів реалізуються з метою інтегрувати до 10% відновлюваного газу в загальну газову мережу до 2030 року.
Крім того, біогазові ініціативи є важливою частиною системи управління сміттям — вони дозволяють не лише зменшувати кількість відходів, що потрапляють на полігони, але і значно скорочувати емісію метану — потужного парникового газу, який природно виділяється під час розкладання органіки.
У деяких випадках установи (наприклад, на Dépôt Rive-Nord) мають розгалужену систему збору газу — сотні свердловин і кілометри підземних труб — щоб збирати біогаз із великих обсягів відходів від сотень тисяч жителів регіону.
Сутність рентабельності цих проєктів полягає в тому, що за правильної організації вони можуть стати джерелом сталого доходу в довгостроковій перспективі через продаж газу та зниження витрат на поводження з відходами.
Звідки газ потрапляє в Монреаль
Нині мегаполіс отримує природний газ через розгалужену трубопровідну мережу з інших регіонів Канади та США. Місто є споживачем у великій північноамериканській системі. Газ надходить стабільно, без прив’язки до місцевих родовищ, і саме це забезпечує енергетичну безпеку регіону.
Попри активну електрифікацію та перехід на гідроенергію, газ у Монреалі залишається інструментом гнучкості — тим, що дозволяє системі працювати в пікові навантаження і під час екстремальних холодів.
Монреаль — це місто, яке живе з газом, але без власного газу. Його енергетична модель сформувалася не через багатство надр, а через поєднання клімату, імпорту, технологій і свідомого політичного вибору. Тут вирішили не перетворювати землю під містом на промисловий полігон, навіть якщо під нею є ресурс. І саме в цьому — одна з ключових особливостей Монреаля.
Джерела:
- https://www.worldbiogasassociation.org/suez-to-build-two-biogas-plants-in-montreal/
- https://cis.bullfrogpower.com/green-energy/projects-and-sources/depot-rive-nord-green-natural-gas-facility/
- https://natural-resources.canada.ca/energy-sources/fossil-fuels/quebes-shale-tight-resources
- https://www.ogj.com/exploration-development/article/17269653/quebec-utica-shale-gas-development-eyed
- https://www.mcgill.ca/oss/article/technology-general-science/electricity-streets-were-filled-gas-lights