Сільське господарство, яке існувало ще до заснування міста, продовжувало процвітати на острові Монреаль ще в першій половині XX століття, годуючи значну частину його населення. Слід зауважити, що про родючість земель Монреаля говорив ще сам Жак Картьє під час свого візиту на острів у 1535 році. Ірокези з берегів річки Святого Лаврентія вирощували кукурудзу, гарбузи та квасолю.
Століттям пізніше перші поселенці вирощували сільськогосподарські культури, насіння яких було привезене з Франції. Причому робили це прямо в межах міських стін. Про особливу сільськогосподарську культуру, яку вирощували в Монреалі, та яка, навіть отримала ім’я міста читайте на montreal-name.com.
Природна селекція
Коли люди остаточно обрали осілу форму життя, ставши фермерами, вони почали відбирати найцікавіші, на їх погляд, дикорослі рослини, щоби буквально одомашнити їх за допомогою процесу природного відбору насіння, та застосовувати у своєму харчовому раціоні. Вибравши найкрасивіші екземпляри, фермери збирали насіння різноманітних фруктів та овочів.
Потім вони висівали їх, щоб отримати вже покращену рослину, і повторювали цей процес із сезону в сезон, створюючи кілька покращених поколінь рослини, овочів чи фруктів. Таким чином, людині поступово вдавалося модифікувати характеристики рослини, для того, щоб надати їй бажаних поживних якостей. Відтак, якщо говорити про результати такої селекції, то протягом століть кілька овочів та фруктів успішно трансформувалися таким чином, що фермери отримували, до прикладу, солодшу м’якоту, або ж бажану форму, розмір і навіть довший термін зберігання для полегшення транспортування.
Саме таким способом була отримана ягода — диня. Вона вперше з’явилася в Новій Франції в 1684 році, коли єзуїти почали культивувати її вздовж долини річки Святого Лаврентія. У Монреалі, де весна наставала на кілька тижнів раніше, ніж у Квебеку, диня мала можливість розвиватися довше протягом літа. Спочатку культивували кілька видів цих ягід, імпортованих європейцями. Потім, застосовуючи описаний вище метод природного відбору, монреальським фермерам вдалося вивести саме монреальську диню, яка виростала до розміру гарбуза.
Історія Монреальської дині
Ближче до кінця ХІХ століття в Монреалі налічувалося приблизно 1400 фермерів. Земля була настільки родючою, що острів Монреаль називали садом Канади. У той час земля, на якій розташовувалося місто Маунт-Руаял було зайняте фермами, у господарствах яких вирощували багато овочевих та фруктових культур.
У садах, здається, збирали переважно яблука, але також сливи та абрикоси. На схилах гори Роял, навіть були виноградники. На полях вирощували чудові та різноманітні овочі, зокрема, смачну полуницю та монреальську диню з її чудовою зеленою м’якотою та легким мускатним присмаком, яку подавали в найкращих готелях Чикаго, Бостона, Нью-Йорка та Філадельфії.
З приводу того, як була виведена відома ягода, то в цьому «винні» дві родини фермерів — Декарі та Гормани. Вони упродовж кількох років займалися селекцією дині, і таки змогли отримати цей новий сорт. Саме завдяки відбору насіння, його ранньому посіву навесні та особливому догляду фермери змогли виростити рослину, яка відповідала бажаному смаку та формі. Вирощування розпочиналося вже в березні, коли насіння дині поміщали в торф’яні контейнери під теплі грядки. Теплі грядки використовувалися фактично, як невеликі теплиці, обладнані подвійними вікнами, що виходили на південь.
Потім, у середині весни, фермери викопували траншеї шириною 60 сантиметрів і заповнювали їх гноєм. Після чого пересаджували молоді рослини ягоди в ці траншеї. Пізніше, а саме влітку, підкладали під дині велике пласке каміння, щоб тепло, накопичене протягом дня, могло передаватися плодам вночі. Це каміння допомагало дині дозрівати водночас не даючи їй торкатися землі, щоб запобігти гниттю.
Щоб забезпечити гарну форму, диню доводилося повертати вручну на чверть обороту щотижня. Завдяки цій техніці та особливій обережності монреальські фермери змогли вирощувати величезні дині вагою понад 7 кілограмів. Ближче до кінця 1880-х років один з американських виробників насіння зазначив у своєму каталозі, що ця диня була однією з найбільш продаваних у Північній Америці. Знаменита диня родини Декарі, безумовно, була найбільш експортованою. Вона мала круглішу форму, ніж диня родини Горман, яка була більш витягнутою та нагадувала футбольний м’яч.
Ціна успіху
При цьому ці два сорти дині мали однакову зелену м’якоту й солодкий мускатний смак. Ця диня, яку вперше виростили в Нотр-Дам-де-Грас, так само культивувалася в Кот-де-Неж та Віль-Мон-Руаяль. Крім того, кілька сімей фермерів у Нотр-Дам-де-Грас вирощували цю диню вздовж того, що нині є швидкісною автомагістраллю Декарі. У Кот-де-Неж такі фермерські родини, як Кардинали, Бенуа, Даусти та Руа, вирощували її вздовж струмка Рембо.
Один шматочок цієї монреальської дині продавався за таку ж ціну, як стейк, у найкращих ресторанах Нью-Йорка, Чикаго та Бостона. Коли врожай майже достигав, нерідко можна було побачити крадіїв. Для охорони полів вночі доводилось наймати озброєних охоронців. Подейкують, що прем’єр-міністр Квебеку шукав свою диню, на якій були вигравіювані його ініціали. Крім того, відомо, що до своєї кулінарної цінності монреальська диня отримала неабияку крихкість, тому для вантаження та транспортування доводилося викликати спеціалізовані транспортні компанії.
Для транспортування монреальські дині поміщали окремо в спеціальні кошики, у які перед тим накладали солому. Це робилося для того, щоби пом’якшити дно кошика, його стіни, і таким чином запобігти їхнім ударам дині. При цьому ягоди так само перекладалися соломою, щоб не стукалися одна об одну й не розбивалися. Після таких заходів безпеки дині відправляли вантажівками на південь, у Сполучені Штати, де їх залюбки купували для ресторанів, і де вони були настільки популярні, що вартували на рівні зі стейком.
Занепад і зникнення монреальської дині
Але починаючи з 1920 року популярність монреальської дині почала йти нанівець. Ферми, які вирощували, цю доволі так само вибагливу, як і смачну ягоду, поступово почали зникати. Так сталося, що до 1954 року насіння монреальської дині, навіть не можна було знайти в сільськогосподарських каталогах. Воно, нібито випарувалось.
Якщо говорити про причини, то вони лежали в площині економічної доречності. Мова про те, що монреальська диня мала вельми високу вартість, яка була спричинена складним методом вирощування, а в поєднанні з крихкістю ягоди та коротким терміном зберігання, який складав лише 10 днів, виявилось, що немає охочих платити за, хай і вишуканий, але досить дорогий смак баштової культури. Тому доцільність узяла гору.
Відтоді перевагу почали надавати іншим, менш вибагливим та менш примхливим сортам дині. Тим більше, що ніхто не зацікавився в правах на виробництво монреальської дині, яка належала родинам Декарі та Горман. Що правда, в 1990-х роках інтерес до цієї знаменитої ягоди знову виник, але це вже зовсім інше історія.
Нині ж залишається захоплюватись, історичними фактами, як той, наприклад, що Кент-парк колись був полем для вирощування саме монреальських динь.
Джерела: