Колись у Нижній Канаді було близько 250 борошномельних млинів. Такі споруди приводились в дію й працювали завдячуючи енергії води або ж  вітру. В наш час перерахувати млини у Квебеку можна на пальцях однієї руки. Про те, як руйнували млини й про те, як, докладаючи неймовірних зусиль їх відновлюють та зберігають у провінції, пам’ятаючи, що це історична спадщина, читайте на montreal-name.com.

Перші млини у Північній Америці

Млини у Північну Америку привезли з собою ще перші переселенці. Саме вони застосовували тут власну технологічну традицію вітряного млина. Відбувалось все це ще в 1675 році. Тоді, в епоху колоній, млини були центром соціально-економічного життя. Лорди були зобов’язанні будувати млини. Тому сьогодні поряд із садибами та парафіяльними церквами, серед залишків тутешньої давнини, млини займають те ж місце, що й середньовічні замки та собори за Атлантикою. Не дивно, що в списки пам’яток історичної спадщини, завжди включають хоча б кілька водяних чи вітряних млинів, які збереглися донині.

А залишилось їх не так вже багато. Станом на 1974 рік в наявності було лише 20 млинів. З яких лише чотири справні й працюють, або можуть працювати. Більшість цих пам’яток культури руйнується чи зруйнована. Добре, якщо млин зазнав більш-менш вдалих перетворень чи реконструкції. 

Якщо говорити про долину Святого Лаврентія, то тут можна зустріти млини  двох типів. Найпоширенішими є вітряні, які мають форму вежі. Їх значно більше, ніж прямокутних водяних млинів. Класична конструкція самого млина та його механізмів виглядає загалом так: млин мав циліндричну форму. Цю циліндричну башту накривали конічним дахом із черепиці. Її зазвичай виготовляли із кедрового дерева.  Стіни були муровані, а каркас теж робили з дерева. Для того, щоб обертався дах і крила завжди були спрямовані до вітру, використовувався довгий косий стрижень. Зазвичай будівля мала три поверхи й всередині можна було знайти лебідку, жорна та вантажний ліфт. Принцип роботи був таким: велике зубчасте колесо, закріплене на валу, керувалося зовнішніми крилами. Вертикальний вал, своєю чергою, активував жорна, на які через бункер висипалося зерно. Помелене борошно сипалося вниз. 

Мірошник Паскаль Лашапель

Про важливість млинів для економічного життя регіону говорить історія будівництва мосту Лашапель у 1834 році. Два мірошники, Паскаль Лашапель та Ламбер Дюмон, що конкурували між собою, перевозили клієнтів через річку Рів’єр-де-Прері до своїх млинів за допомогою кінних поромів. Та одного дня, Паскаль Лашапель подав запит до місцевої влади на дозвіл побудувати через річку міст. Дерев’яний міст до острова на якому був його млин Gros-Sault було збудовано. Будівництво обійшлось Лашапелю в 8300 доларів, воно тривало два роки. Та попри це, після будівництва платного мосту, йому не потрібно було використовувати поромну переправу, питання з клієнтами було вирішено. Конкуренцію було виграно. 

Як зберегти історичну спадщину

Острів-о-Кудр — єдине місце в Квебеці, а можливо і в усій Канаді, де можна побачити одночасно водяний млин і вітряк. Водяний млин на острові датується 1825 роком, а вітряк — 1836 роком. А загалом у регіоні Шерлевуа млини були зупинені ще у 1948 році. Та починаючи з 1982 року місцеві мешканці відновили роботу деяких з них. Завдяки енергії води та вітру вони можуть виробляти по 250 кг борошна на годину. Туристів запрошують відвідати їх і навіть придбати вироблене мірошником борошно.

Та так чинили з млинами не скрізь і не завжди.  Млин який прихований за будівлею поховального бюро у Пуент-о-Трембле знаходився в дуже поганому стані, він був зовсім занехаяний. Та ця історія має щасливий кінець. Будівлю бюро було викуплено, млин реставровано. Адже він був збудований у 1719 році, тут працювало десятеро мірошників. І звичайно, що він є частиною культурної спадщини Монреалю.